16/10/2022
Космічна повість «Астронавти»
Із найближчої до Сонця зоряної системи надходять таємничі сигнали. Що це? Невже розумне життя поза межами Землі? Дати відповіді може лише експедиція до Альфи Центавра. Старт відбудеться 8-го червня 2039-го року.
Читайте онлайн: http://t13.com.ua/astronavty/
Або завантажуйте fb2: http://t13.com.ua/download/2865/
Увага! Фейсбук не полюбляє прямі посилання. Якщо fb2 не завантажується, скопіюйте адресу як текст і вставте в браузер.
Автор: Роман Гавриленко. Приємного читання!
Звіт
Все почалося незадовго до мого народження. Дев'ятнадцятого року минулого століття величезний австралійський радіотелескоп спіймав дивний сигнал, що надходив від Проксими Центавра. Тридцятигодинна нерозшифрована трансляція розділила пошуки розумного життя поза межами Землі на «до» і «після».
Далі були коротші сигнали 24-го й 25-го років. Серед наукової спільноти визрівали плани міжзоряної подорожі, та навіть найреалістичніший теоретичний політ до червоного карлика зазнавав фіаско на кінцевому етапі. Космічний корабель мав розганятися до захмарної швидкості за допомогою сонячних вітрил, проте він не міг спинитися в пункті призначення через слабку світність Проксими. Та 28-го року «заговорила» Альфа Центавра В.
Найближча до Сонця зоряна система завжди вабила космічних романтиків. У всесвіті, де відстані вимірюються сотнями й тисячами парсеків, лише за чотири світлові роки знаходиться інший світ. Три зорі: Альфа Центавра A, B і C відповідно. Зоря С, політ до якої не міг відбутися через технічниі причини, ще зветься Проксимою. Латинською proxima — це «найближча», дійсно найближчою до Сонця зоря із найближчої системи. Проте із Землі без оптики ви її не побачите, бо Проксима мала і тьмяна. Вона втекла аж на п'яту частину світлового року від своїх яскравих сусідів.
Зорі А і В схожі на наше Сонце і зв'язані гравітацією в подвійну систему. Разом вони ефективно зупинять космічний апарат із сонячними вітрилами, якщо такий політ відбудеться. Та до сигналу 28-го року подорож не мала чіткої кінцевої точки, а її наукова цінність блідла на тлі недосяжної та загадкової Проксими. Якщо біля червоного карлика вже була відома планета в життєпридатній зоні, то великим зорям пощастило менше.
Втричі важча за Землю розпечена газова куля — такою мала бути планета біля зорі В. Та Альфу Центавра Вb виявили, а за декілька років відкриття поставили під сумнів.Тож її, непридатну, газову й пекельно гарячу, перевели у статус гіпотетичних планет. Та новий сигнал допоміг знайти й нову планету: Альфу Центавра Bc. Не гіпотетичну, а цілком реальну. Скелясту, не гарячу й не холодну, лиш трішки меншу за Землю. Джерело знаходилося на її орбіті.
Сигнал не розшифрували, та його структура виявилася схожою до сигналів космічного апарата Кассіні, що колись кружляв довкола Сатурна й передавав дані на Землю. Отже, щось на кшталт зонду чи штучного супутника в найближчій, теоретично досяжній зоряній системі біля потенційно населеної планети! Ми не могли не спробувати дістатися до того, іншого світу.
Амбітний проєкт «Життя», або «The life» англійською, був рекламований, анонсований та мільйон разів обговорений усіма мас-медіа світу. Україна, Британія, США та Франція творили історію, сотні науковців з інших країн ледь не билися між собою, щоб бодай дотично бути причетними до найвизначнішої космічної експедиції. Мільярдер Ілон Маск профінансував одну десяту «Життя».
Старт був запланований на квітень 35-го, але проєкт затягувався, що залишало мені надію розтинати безмежний простір та пізнавати незвідане.
Я марив космосом змалку. Чорні діри, квазари, пульсари — у десять років я знав про них, мабуть, усе, що було відомо людству. У п'ятнадцять я вступив до училища військово-цивільної авіації, щоб хоч трохи наблизитися до зірок. Це також був період агонії, бо до «Життя» вже розпочався відбір, а моя заявка, звісно ж, була відхилена через вік.
Вісімнадцять - двадцять років, не більше й не менше, таким був віковий ценз для потенційних астронавтів. Проте старт відклали, а обранці постаріли (двадцять плюс), за два роки відбувся наступний відбір, а потім ще й третій, останній.
Для кожної з держав партнерів на борту «Житя» відводилося лише два місця: хлопець і дівчина. До того часу я досконало вивчив англійську та французьку, мав хорошу практику атмосферних польотів, знав теорію й перебував у відмінній фізичній формі. І що ви думаєте? Із трьох тисяч претендентів обрали мене. Єдиного юнака на всю Україну!
Я пам'ятаю більшість подій тих днів, навіть невеликі дрібниці, та не можу пригадати реакцію батьків на звістку. Найграндіозніша та найдовша мандрівка в історії космонавтики не передбачала повернення на Землю. Я присвячував решту свого життя науці й підкоренню нових обріїв, це був квиток в один бік. Впевнений, що батьки відчували тугу втрати й гордість водночас.
Мис Канаверал? Ой ні-ні, не цього разу, друзі! Прикарпаття! На стартовому майданчику неподалік Івано-Франківська, 8-го червня 2039-го року об 08:00 відбувся старт. Ракета-носій «Нестримний» (Rampant) рвонула до небес, спалила тисячі тонн палива й розігнала зореліт «Життя» до чотирнадцяти кілометрів за секунду. Далі ми скинули «Нестримного», щоб він обрав собі довічну геліоцентричну орбіту, а самі взяли курс на Венеру.
Нас прозвали чудовою вісімкою — найкраща молодь, юнак та дівчина, представники чотирьох держав та людства загалом. Я все це розповідаю так натхненно, хоч після старту ми цілком поринули в роботу й саме в ній вбачали сенс свого існування.
Хоча, брешу. Молодь не може без наслідків для самооцінки творити історію. Тим паче, я відзначився вже наступної доби після старту.
Під час пробного розкриття вітрил не спрацювала атоматика. Причина банальна й зрозуміла для земного пілота: на перших секундах польоту до механізму потрапив необачний птах. Шкода пернатого, та єдиним виходом був саме вихід у відкритий космос та чистка вручну.
Збиралися тягти жереб, та я зголосився сам. І от, декілька хвилин, і я вдягаю громіздкий скафандр. Це було лише трішки важче, ніж на тренуваннях. Я був під'єднаний міцним тросом, кисню мав удосталь, а скафандр помірно обмежував рухи. Повільно, але впевнено я виконував роботу космічного прибиральника: віддирав від шарнірів запечену плоть безталанної птахи й викидав шматки в безмежний простір Сонячної Системи.
Повернувся на борт знаменитим. Виявляється, процес клінінгу транслювався на Землю, а коментатор захопливо розповідав про мої мужність та звитягу під час відколупування рештків пташини. Про відважного Максима Стерню дізнався увесь світ.
Ми склали вітрила й продовжили політ углиб Сонячної Системи. Вісімдесятої доби виконали нескладний гравітаційний маневр: зайшли над Венерою, промайнули повз планету-красуню, додали трішки швидкості й змінили напрям. Зореліт вийшов із площини екліптики й попрямував під Сонце.
Кентавр — сузір'я південної півкулі неба. Із території України можна спостерігати лише частину його зірок та лише навесні. На щастя, до цих зір належить і наш пункт призначення. «Альфа» — тому що найяскравіша, сяйво зорей А і В зливається воєдино й затьмарює решту. Така вона, яскрава, зваблива й загадкова система Альфа Центавра. Щоб дістатися туди, потрібно пірнути під Сонце.
На початку сто десятої доби ми розвернули корпус «Життя» на сорок градусів від Сонця та розправили вітрила, а вже за декілька годин пройшли точку максимального зближення із нашим гарячим світилом. Лише шістдесят мільйонів кілометрів, що фактично є територією Меркурія, та в іншій площині. Зореліт ковзнув повз Сонце й почав віддалятися. Вже під кінець доби потужні промені та вітрила вирівняли наш курс точнісінько на Альфу Центавра.
Я часто згадую Венеру. Не маневр, а той час, відчуття. Мабуть, напрекрасніші миті моєї юності. Я був сповнений надій, закоханий і майже щасливий як астронавт. Майже, бо опинившись за кількасот кілометрів від фантастичної, красивої й магічної Венери, почуття були змішаними. Я подумки верещав від захоплення. Здавалося, що торкаючись ілюмінатора, торкаєшся і її.
Бути повністю щасливим астронавтом заважало технічно нездійсненне бажання: хотілося пригальмувати тут, покружляти орбітою, і в над-надміцному посадковому модулі спуститися на поверхню. І байдуже, що красуня Венера насправді нещадна. Шалені Паскалі й пекельні Кельвіни? То й що? Все одно кортіло.
Чотири на чотири: юні хлопці й дівчата, колеги, друзі, потенційні коханці. А як інакше: обмежений простір, роки польоту попереду, а може й продовження людського роду в іншому світі. Коханці потенційні та практичні.
Ще тоді, коли космічний чистильник Максим Стерня став зіркою, Леська, моя рудоволоса землячка, ледь не прямим текстом запропонувала практику. Я тактовно викрутився, вигадавши якусь дурню, вже й не пам'ятаю яку. А за чотири доби у Леськи вже відбулася практика з американцем Філом, вони на годину зайняли вбиральню. Англійка Аманда, нехай і без прямого тексту, але дала зрозуміти, що варто мені зробити перший крок, і палкі любощі не за горами. Та я оминав інтрижки, бо всі думки були про Софі.
Представниця від Франції. Мабуть, занадто правильна, щоб витрачати час на розваги. Занадто зосереджена, коли працює. Красива. Чимось схожа на акторку Меріон Котіяр, теж француженку, але ще гарніша. Завжди обирала мішкуваті комбінезони, наче намагалася приховати точену фігуру. Зав'язувала чорне хвилясте волосся у хвостик, але неслухняні пасма весь час вистрибували з-під ґумки. Я вперше побачив Софі перед стартом, і відтоді моє серце належить їй.
Попри винятковість, із Софі було винятково легко спілкуватися. Ми товаришували, багато розмовляли, жартували (переважно я), вона інколи всміхалась, і це було щось! Софі знала українську, я французьку (хвала відбору). Я ненав'язливо залицявся до такої близької й недосяжної красуні. Мабуть, занадто ненав'язливо.
Трішки розбавлю романтику технічними подробицями польоту. Рідне Сонце мало поступово розганяти зореліт, аж доки він не втече на відстань шість тисяч (!) астрономічних одиниць, що становить десяту частку світлового року. Розрахункова швидкість мала сягти п'ятнадцять сотих і три в періоді швидкості світла, або сорок шість тисяч (!) кілометрів за секунду. Відстань до великих зір Системи Альфа Центавра, нагадаю, 4,37 світлових років. Тобто понад два роки на викрутаси з Венерою, прискорення й гальмування, і ще двадцять сім років космічного дрейфу на карколомній швидкості. Разом двадцять дев'ять років.
Тепер розумієте віковий ценз екіпажу? Вісімнадцять — повнолітні. Двадцять — щоб мандрівку завершили достатньо енергійні й не надто старі астронавти. І, як я вже промовився, теоретично здатні продовжити людський рід в іншій зоряній системі. Теоретично, бо всім буде далеко за сорок, а доцільність спроб залежатиме від обставин. Хтозна, якою виявиться планета Альфа Центавра Bc?
Із чим можна порівняти наш зореліт? Перше, що спадає на думку — це непомірно велика парасоля. Стотридцятиметрова свіча, шість у діаметрі. Майже на кінчику настромлений циліндричний житловий модуль — наш світ на довгі роки, він у чотири рази товщий за корпус. Модуль робить оберт за двадцять одні секунду, відцентрова сила сягає одної десятої земного тяжіння. Напротихід обертається балансир — тонке, але важке кільце. Корпус не повинен крутитися, бо до нього прикріплена конструкція, що й надає зорельоту схожості з парасолькою: сонячні вітрила.
Розправлені стометрові лопаті утворюють гігантський диск. Вітрила мають хід плюс - мінус сім градусів. Наче яхта на хвилях Тихого океану ловить вітер, так і наші вітрила... Ні, не складеться з метафорою, бо частку рушійної сили створює сонячний тиск, а не вітер.
Я кажу частку, бо «сонячні вітрила» — це романтична загальноприйнята назва. І ми так говорили поміж себе, та кожен із чудової вісімки знав, що зореліт «Життя» штовхають вперед термофотонні поверхні.
Сонячний тиск дуже слабкий, класичні вітрила були б доречними, якби наш зореліт важив тонну. Та він трішки важчий! Лопаті — це найдосконаліші теплиці. Зовнішній шар синтетичний, із матеріалу на базі кварцу. Фотони чудово проходять крізь нього й відбиваються від дзеркального внутрішнього шару, а от далі не все так просто. Кварцовий шар випустить на волю лиш п'ять відсотків фотонів, ще стільки ж затримає й перетворить на теплову енергію, а решту відіб'є назад до дзеркальної внутрішньої поверхні. Сонячний тиск використовується значно ефективніше, а зовнішній шар розігрівається до тисячі градусів за Цельсієм. Спрацьовує так званий ефект Ярковського — реактивний імпульс за рахунок теплового випромінювання. Завдяки чудовій термоізоляції зворотній бік вітрил залишається космічно холодним (п'ятдесят - сто Кельвінів). Різниця температур, сонячний тиск та майже три гектари робочої поверхні — ось наша рушійна сила.
Є і звичайні реактивні двигуни, хімічні. Вісім двигунів орієнтації: слабенькі, але економічні та ювелірно точні. Маршовий знаходиться у хвостовій частині зорельота, перед ним п'ятнадцятиметровий паливний бак. Далі каркасна конструкція, основне призначення якої — подовжити корпус зорельота. Складені лопаті не повинні затуляти двигуни орієнтації у хвостовій частині. Перед «скелетною» частиною розміщений компактний ядерний реактор, що живить зореліт електроенергією. Далі резервуар для води, ще більший, ніж бак, невеликий вантажний відсік, кріплення вітрил, кільце-балансир та наш житловий модуль. Кінчик зорельота вужчий — це посадковий модуль.
Таке наше «Життя», ширше, ніж довше із розправленими вітрилами. Не ідеал краси, але найсучасніший космічний апарат станом на 2039-ий рік. Зореліт. Перший в історії саме ЗОРЕліт, бо летить від одної зоряної системи до іншої. Але... Я вже старець, пишу свої мемуари, перебуваючи на «Житті», тож не складно здогадатися, що політ відхилився від плану. Дуууже відхилився.
П'ятнадцять сотих і три в періоді... Якщо до точки максимального зближення із Сонцем наша подорож відбувалася на звичних для астронавтів швидкостях, то далі — на фантастичних. Тому дозволю собі тимчасово взяти сто десяту добу польоту за точку відліку.
Отже, двадцять годин вітрила видавали свій максимум: прискорення сягало чотирьох метрів на секунду в квадраті. Так рве з місця спортивне авто. Підлога перестала бути підлогою, вектор штучної сили тяжіння спрямувався у стіни. Пересування житловим модулем стало доволі кумедним, іноді складним. Лише за добу зореліт здолав тринадцять мільйонів кілометрів і встановили рекорд швидкості для пілотованого космічного апарату: 330 кілометрів за секунду.
Рекорд поновлювався щохвилини й щосекунди, позаду залишалися величезні відстані. Вже другої доби зореліт промайнув би Венеру, а третьої й рідну Землю (якби «Життя» мчало в площині екліптики). Ми втікали від Сонця, прискорення мусило спадати, тому ми не одразу помітили, що воно відставало від розрахункового.
Четвертої доби на Землі забили на сполох. Вперше пролунали думки про дострокове завершення експедиції. Зореліт минув умовну орбіту Марса, ми не добирали вже п'ятнадцять відсотків прискорення. Довелося визнати, що розрахунки хибні. Управління польотами марно намагалося знайти помилку, а «Життя» невпинно наближалося до точки неповернення.
Це була територія Юпітера, відстань п'ять астрономічних одиниць від Сонця. Замість двох з половиною тисяч кілометрів за секунду швидкість ще не досягла двох. Черговий рекорд, що не тішив і пророкував подовження й без того тривалої подорожі. Щоб покинути справу всього життя й повернутися на Землю, потрібно було виконати розворот на сто вісімдесят градусів, використовуючи маршовий двигун. На великій швидкості зміна напрямку дуже енергозатратна, а навіть та швидкість була вже далеко поза компетенцією звичайного реактивного двигуна. Умовний Юпітер ще залишав нам шанси: палива й можливостей двигуна вистачило б. Та щойно швидкість перетне позначку дві тисячі — все, тільки вперед.
Нашу долю вклали в наші руки. Земля б прийняла будь-яке рішення екіпажу, проте все людство очікувало героїзму й самопожертви в ім'я науки. Так ми й вчинили. Чудова вісімка одноголосно проголосувала за продовження місії.
Нам надсилали відеозаписи із різних куточків Землі різними мовами. Всі бажали нам успіху, всміхалися, махали руками й захоплювалися нашим непростим рішенням. Мене, та, мабуть, і кожного розпирало від гордості.
Проте рішення було доволі простим, а прийняти його спонукали чистолюбство, жага слави та лінь. Летіти далі було простіше, ніж повертатися. Це була восьма доба прискорення під вітрилами й сто вісімнадцята доба польоту загалом. Чотири місяці. Ми вже цілком і повністю увійшли в образ чудової вісімки, як нас нарекли. Ми звикли до життя на зорельоті. Ми вже були налаштовані на довжелезний політ, то й що, що він стане ще трішки довшим?
Відомі міжзоряні мандрівники, що повернулися на Землю із піджатим хвостом — це був би кінець усім амбіціям. Що б ми робили далі? Які б мали перспективи? Гості дешевого ток-шоу, респонденти ще дешевшої документальної стрічки, а далі забуття — ось такі перспективи.
Всі зібрались у харчоблоці, Філ закріпив на стільниці «Джек Деніелс», що завбачливо прихопив із собою в політ і беріг для особливого випадку. Рівнодійна прискорення зорельота й відцентрової сили обертання житлового модуля лиш трішки перевищувала чверть земного тяжіння, за низької гравітації коричневе пійло перекочувалося в пластівці, наче води Чорного моря. Ми не говорили про причини, перспективи й наслідки, лиш Філ буркнув мініпромову чи тост:
— Чхати на роки. Чи двадцять дев'ять, чи сорок, яка різниця? Та хоч п'ятдесят! Ми астронавти. Ми побуваємо там, де ще не був ніхто!
Ми швиденько підняли руки, проголосувавши, і кожен поринув у свої думки. Лиш я дивився на Софі.
Наче за помахом чарівної палички, щойно ми обрали свою долю, ситуація покращилася. На графіку крива нашого прискорення, що стрімко йшла вниз, стабілізувалася. Вона пішла паралельно до розрахункової кривої, лиш на третину метра на секунду в квадраті нижче. За володіннями Нептуна різниця трохи зросла, та не глобально.
На Землі нам нарахували сорок п'ять років польоту. Впевненість у вірності прийнятого рішення зростала. Але... Межа геліосфери — це приблизно сто астрономічних одиниць. Коли ми її перетнули, крива прискорення впала.
Я пам'ятаю той чорний день, чи то пак добу. Я почув крики й попрямував до пульту керування. Коли увійшов, Філ та Аманда вже мовчали. Я подивився на дисплей. Чотири сімки — то була наша швидкість. Я не розумів, що так збентежило друзів. Вони були не в змозі щось промовити, тому Філ просто тицьнув пальцем по графіку прискорення.
Аж тоді я фізично відчув, що штучна гравітація змінилася. Крива прискорення майже прямовисно пірнула вниз.
Це був жах, бо наша доля змінювалася на очах, а ми не могли на те вплинути. Прогнози із Землі стали неактуальними, адже звістка туди й назад летіла б двадцять вісім годин, а все відбувалося значно швидше. Зате бортовий комп'ютер пророкував нам шістдесят років польоту, потім шістдесят п'ять. Після сімдесяти прогнози вже не мали сенсу: політ триватиме довше, ніж житимуть астронавти.
За дві години прискорення впало більш ніж на одиницю, крива вирівнялася лиш на третині метра на секунду в квадраті.
Поступове нарощення швидкості протягом тривалого часу — фундаментальна ідея польоту під сонячними вітрилами, була зруйнована. Передбачалося невелике прискорення, та воно стало мініатюрним.
Агонія тривала довго. Управління польотами утримувалося від прогнозів, мотивуючих відео більше не надсилали. Помилок у розрахунках не знайшли, а рідне Сонце штовхало зореліт неохоче. Може, не хотіло нас відпускати?
Ми почувалися в'язнями в очікуванні вже відомого вироку, де інтригу тримала лиш одна дрібничка: скільки ще накине суддя до довічного ув'язнення? Наукові відкриття, нові світи, знайомство із позаземним розумним життям: то все назавжди спинилося на етапі мрій. Та в нас не було судді й прокурора, як у звичайних в'язнів, і сенсу шукати винних теж не було, бо ми самі обрали таку долю.
Рік із чвертю приреченого польоту, і мініатюрне прискорення нарешті щезло зовсім. Ще декілька тижнів ми летіли під вітрилами, марно сподіваючись додати бодай крихту швидкості. В тім не було змісту, а зореліт «Життя» вже встановив остаточний рекорд: 12777 кілометрів за секунду. Знову кляті сімки! А от наша вісімка отримали вирок. Сто один рік космічного дрейфу.
Століття! На Землі народжуватимуться люди, кохатимуть, воюватимуть, вмиратимуть, їх звички та побут зміняться. Про місію «Життя» й чудову вісімку нагадуватиме лише параграф у підручнику з історії, а зореліт мчатиме собі безмежним космосом без живих істот на борту.
На двох тисячах астрономічних одиниць ми зрештою склали непотрібні вітрила. Та доба непроста для друзів психологічно, для мене особлива. Саме тоді ми з Софі стали парою.
Довелося сприйняти реальність такою, як вона є. Альфа Центавра Bc, сигнал і ті, що надіслали його — все те назавжди залишається незвіданим. Ми можемо лише гадати, як воно там, в іншій зоряній системі. Нам судилося жити, старіти і вмерти на зорельоті, за трильйони кілометрів від пункту призначення.
Сім астронавтів змирилися з долею, а моя Софі — ні. Вона особлива. Софі наполягала й наводила приклади, що сто двадцять років — не межа для людського тіла. Вважала, якщо слідкувати за собою, займатися фізичними й розумовими вправами, то примарні шанси на завершення експедиції все ж є.
Як і всі, я сприймав ідеї Софі скептично, хоч із солідарності вдавав, що підтримую її. Моє життя вже було розплановане: жити з найкращою, найфантастичнішою жінкою у всесвіті, доки смерть не розлучить нас. Непоганий план, до речі, більшості з людей таке й не снилося.
Десь рік Софі вдавала, що не бачить мене наскрізь, та якось повідомила, що нам потрібно серйозно поговорити. Я йшов до пульту керування (вона чекала мене там), як на страту. Та передчуття нашої першої сварки виявилося хибним, адже Софі найособливіша з особливих. Вона сказала, що попри все віритиме, що ми долетимо. Від мене вона не вимагала того ж, але попросила, щоб я вірив у неї. Я сказав, що віритиму.
Чудова вісімка не ідеальна. Живі люди зі своїми потребами. Окрім нас із Софі, решта астронавтів не зациклювалася на тривалих стосунках. Люди, зачинені в металевій в'язниці посеред безкрайнього космосу, намагалися чимось себе зайняти. Перелік розваг був невеликий: спілкування, читання, перегляд документальних та художніх фільмів, прийом їжі, ну й любощі. Щодо останнього, то з часом це практикувалося з метою порятунку експедиції.
Спілкування із Землею ставало дедалі нуднішим задоволенням, затримка сигналу сягла півтори доби й збільшувалась. Оптимізму в Управлінні польотами не додалося, звістки із Землі зазвичай не несли важливої інформації, а були звичайною формальністю. Втім, наші повідомлення теж. Та одного разу нам надійшли рекомендації щодо стратегії місії.
Стратегія була логічна й абсурдна водночас: збільшення популяції на «Житті». Логічна, бо народжена на зорельоті людина, та ще й підготовлена (а вчителів тоді було вісім штук, на цілу кафедру вистачило б), цілком у змозі завершити місію. Абсурдність полягала у використанні ресурсів. Води й харчів ми мали з запасом, якби політ відбувався за планом: на п'ятдесят років. А тут раптом століття і зайві роти!
Через два тижні ми отримали вдосконалені рекомендації. Найкращі мізки світу та найпотужніші комп'ютери знайшли оптимальний, але трішки моторошний план порятунку місії.
Отже, нам 19 - 21 рік. Через десять років ми всі починаємо завзято спарюватися, як кролі. Родяться діти. В ідеалі два хлопчики й дві дівчинки. Як ні, потрібно це «відрегулювати»! Як відрегулювати? Так, як і популяцію першого покоління, тобто нас. Шестеро із чудової вісімки добровільно вкорочують собі віку. Їх тіла не викидаються в космос, а дбайливо зберігаються в капсулах пам'яті. А я не сказав? У вантажному відсіку є сім «капсул пам'яті», фактично домовин. Із них відкачується повітря, і тіло може зберігатись у вакумі хоч цілу вічність. Домовини зробили про всяк випадок із розрахунку, що які б пригоди не чекали на мандрівників, останній член екіпажу аж ніяк не зможе поховати себе сам.
Повернемося до плану. Залишаються двоє дорослих, вони виховують та передають досвід молодому поколінню. Дітвора виростає, чекає, поки їй виповниться тридцять років, спарюється, родить, двоє накладають на себе руки, два старигани теж. За цією схемою четверте покоління вже може не спарюватися, бо коли їм виповниться тридцять, «Життя» якраз досягне пункту призначення.
І найцікавіше. Запасів на п'ятдесят років, 50/100=1/2. Завжди шість ротів на зорельоті, але 6/8=2/3. Рішення: вміст капсул пам'яті доповнює раціон екіпажу жирами, білками та вуглеводами.
І що, як вам план? До речі, ми на нього погодилися. Оце вже було непросте рішення. Проти був лиш я. Причина очевидна: Софі. Я не міг допустити, щоб жінка, яку я кохав, наклала на себе руки. Та що вдієш, демократія... У нас залишалося десять відносно спокійних років. Років на зорельоті. Кожен з нас колись про це мріяв, та не за таких обставин. Я був певен, що до того часу щось вигадаю. А як ні, то захищатиму кохану до останнього подиху. Навіть усупереч її волі. Я битимусь і вбиватиму за неї. Десять років минуло, і...
Розслабтеся, моя розповідь не схожа на книгу жахів. У ній не буде ані суїцидів, ані поїдання людської плоті. План дав збій на етапі кролів.
Чудова вісімка зірвалася з ланцюга. Пари змінювалися ен-ну кількість разів, а виправданням був пошук сумісності. Доходило до абсурду. Навіть нашу моногамну пару намагалися долучити до спільної справи, та ще й ображалися, отримуючи відмови. Американка Джессіка вважала нас зрадниками, а француз Жерар не полишав надії та час від часу підбивав мене на «кохання гуртом», хоч конкретизувати, де і з ким мали б відбуватися ті дійства, не міг.
Якби котрась із трьох дівчат завагітніла, то невідомо хто був би батьком. Та наша популяція вперто не збільшувалася. Минув рік, і ще, спроби перетворилися на звичайне статеве життя без контрацепції. Хтось вважав, що то через низьку гравітацію. Філ проклинав конструкторів зорельота, що розмістили резервуар з водою поряд із реактором, чим стерилізували весь екіпаж. Де істина? Та хтозна? Може, реактор винен, а може, сама доля вирішила зруйнувати моторошний план порятунку місії й зберегти нашу людяність. Про всяк випадок ми прискорили обертання житлового модуля й збільшили відцентрову силу до півтора метра на секунду в квадраті. Більше — зась, балансир не компенсує швидшого обертання.
Проблема з харчами вирішилася сама по собі, бо час почав збирати світ врожай. На двадцятому році польоту помер британець Роджер. Род, як ми його звали. Хороший хлопець, лиш не займався фізичними вправами та примудрився розтовстіти на космічних харчах. Інфаркт. Ще через дванадцять років не стало Філа. 52 роки — багато це, чи ні? Стільки доля відпустила американцю. Він не хворів у буквальному сенсі, та нас турбував його психічний стан. Реактор, що усіх стерилізував — то був лише початок. Далі Філ вибудував цілу теорію змови Управління польотами проти екіпажу. У змові, звісно, були задіяні й уряди щонайменше чотирьох країн. Останнього року життя ми не допускали Філа до радіорубки. Він помер уві сні.
Тривав 52-ий рік польоту, ми нещодавно пройшли екватор подорожі. Колись руді пасма Леськи вже давно стали попелястими. Її серце зупинилось у віці 72 років, лише за декілька годин до надихаючої звістки. Новий сигнал.
Забув сказати, що Альфа Центавра В мовчала із 28-го року. Можливо, саме тому наша чудова вісімка проріділа. Екіпаж похилого віку не сподівався дожити до прибуття. Але наше «Життя» могло бути корисним хоч дещицю. Зореліт прямував заданим курсом із нами чи без нас. Він міг промайнути зоряною системою й передати на Землю дані, як зонд. Звичайно, не цього очікували ми та мільярди землян, проте хоч щось. Жерар уже закінчував писати відповідну програму.
Але що таке зонд, якщо він прямує не в населений світ, а до звичайнісіньких зорей? Хочеться вірити в диво, та підтверджень того дива не було вже 63 роки! Тоді як недосяжна Проксима порушувала радіотишу по декілька разів на рік. Раніше ми мали стимул до життя. Та коли важливість подорожі розчиняється прямо пропорційно пройденому шляху, а ти почуваєш себе не науковцем-першовідкривачем, не астронавтом, а пасажиром, то й власне існування у всесвіті не видається важливим. Річ не про мене, звісно, бо я мав Софі. Та емоційний стан друзів був далеким від ідеалу, і в мене визрів план.
План логічий і простий. Софі підтримала мене, хоч сама ідея дещо суперечила її вірі в успішне завершення експедиції. Та доки я вигадував вагомі аргументи, щоб поділитися планом із друзями, нас стало менше, і я картав себе за це.
Ми помістили Леську в капсулу пам'яті. Джессіка промовила вголос Отче наш, ми перехрестилися й мовчки почимчикували до кімнати відпочинку. Здається, і там мовчали. Важко втрачати того, з ким прожив пліч-о-пліч пів віку. Зрештою я зібрався з думками й розповів, як ми можемо збільшити наукову цінність польоту.
Якщо «Життю» судилося стати зондом, то в цьому є принаймні один плюс: зонду не потрібно гальмувати. Ми можемо скерувати зореліт до Проксими. На відміну від Альфи Центавра В, поблизу червоного карлика постійно щось відбувається. Зміна курсу не суттєва, три - чотири градуси. Навіть за рекордної швидкості двигун із завданням впорається. Нам необхідно вирахувати розташування екзопланети Проксима Центавра b на час прибуття, щоб пролетіти якомога ближче. Далі, доки живі, за необхідності коригуватимемо курс. Та й подорож скоротиться на три роки.
Ось так. Хитрий план, суть якого, зізнаюся, не подорож до таємничої Проксими, а нова життєва мета й нові сподівання для друзів, що залишилися.
Ми вже зібралися проголосувати, та зумер сповістив про повідомлення із Землі. Наче якась магія, за декілька секунд до доленосного рішення. Це неможливо підлаштувати, бо, нагадаю, ми пройшли екватор подорожі й перебували між двома зоряними системами. Звістка долала відстань до нас понад два роки.
У досить тривалому відеофайлі невідомий нам юнак у картатій сорочці розповів про сигнал, що надійшов із поверхні планети Альфа Центавра Вс. Він помітно хвилювався й розпочав одразу із технічних деталей.
Радіосигнал складався із 262144 відрізків на двох частотах. Світлі голови інтерпретували сигнал у квадрат зі сторонами по 512 пікселів (512²=262144) та розташували відрізки з частотами як два кольори. Чорний та білий, звісно, на більше уяви їм не вистачило. Отримали зображення із невідомими символами. Щось на кшталт математичних формул. Та найпотужніші комп'ютери не могли розшифрувати зміст, доки хлопчина в картатій сорочці (за те йому й випала честь повідомити астронавтів про подію) не бовкнув, що в основі усього двійка, четвірка або вісімка (8³=512). Очевидно, що в іншої цивілізації інша система числення. Наша, десяткова, бере початок від кількості пальців на долонях, так легше лічити. А із двійки, четвірки й вісімки найкращий кандидат на суму пальців двох кінцівок — це вісімка. Тому можна припустити, що в розумних істот із далекого космосу чотири пальці та вісімкова система числення.
Ця ідея піддалася нищівній критиці через необґрунтовану здогадку про кінцівки та пальці, але про всяк випадок новий алгоритм додали у комп'ютер. Процесори швидко підібрали відповідні значення символам: цифри від одиниці до вісімки, плюс та мінус, множення й ділення, корені, степені, ну й, звісно ж, дорінює.
Далі юнак мучив нас тривалою лекцією про математичні мови.
Ще в далекому 1960-му народилася штучна мова Лінкос (буквально «космічна мова» латинською), призначена саме для спілкування із позаземними цивілізаціями. На лінкосі надсилали сигнали в космос. Мова заснована на тезі, що математика універсальна.
Лінкос був досить примітивним, та в тридцятих роках двадцять першого століття на його базі з'явився Ленспейс, теж «космічна мова», та вже англійською. Як астронавт, я, звісно, вже чув про це. Знав також, що Ленспейс рознесений на атоми скептиками, як такий, що може хибно трактуватися й перетворити потенційне спілкування із розумними істотами в непорозуміння, чи навіть конфлікт.
На Ленспейсі не надіслали жодної звістки до зірок, та група ентузіастів підхопила його основні принципи й створювала іншу мову, не космічну. Все те переросло у відкритий проєкт із тисячами розробників і багатомільйонною спільнотою. Так народжувався Інфі (від англійського «infinity» — нескінченість, а може й від банальної «інформації»). Мова цілком земна, для земних людей.
Математичні вирази утворюють умовні речення, але сам Інфі не має фонетичного звучання та слів як таких. Ця мова передає суто зміст: дію, подію, кількість, деякі почуття, як от сум і радість, злість та щастя. Неспростовний плюс Інфі у тому, що можуть спілкуватися люди різних національностей, та ще й розвивати логічне мислення. Мінус, успадкований від Ленспейса — неоднозначність та велика кількість варіацій.
У мене вже посмикувалося око, коли хлопчина в картатій сорочці нарешті дійшов до суті. Суперкомп'ютери виявили аналогію між космічною звісткою та математичною мовою Інфі. Незрозумілі вирази набули змісту. Якщо інтерпретувати їх у слова, то вийде наступне:
1. Я доторкнувся (дістався, зустрівся, пізнав, і т. д.)
2. Я побачив новий (інший) світ.
Найкращі криптографи світу вважали, що це ніщо інше, як звіт про успішну посадку на планету. До того ж звіт від справжніх живих істот, а не якогось безпілотника.
Зореліт «Життя» не змінив маршрут.
