13/01/2026
Я завжди йду туди, де складно
Це не пост про те, яка я крута.
Я хочу поділитись не результатами, а способом мислення, який мене врятував.
Для мене завжди важлива ідея.
Якщо вона мені відгукується — я готова працювати, вчитись, боятись і все одно робити.
Навіть коли неясно, коли страшно, коли без гарантій.
З дитинства я жила з фразами:
«ти ще не розумієш, наскільки це складно»,
«тобі здається, що це можливо»,
«ти літаєш у хмарах».
І в якийсь момент мені довелось навчитись захищати себе.
Не ідеї, а себе.
Бо якби я тоді повірила, що “це неможливо”,
я б, скоріш за все, досі працювала офіціанткою в Любліні і ненавиділа своє життя.
І мені реально страшно уявити, що було б зі мною ближче до 30.
Мої ідеї — це не фантазії.
Це те, що робить мене мною.
Я б не зробила курс.
Не створила б журнал.
Не будувала б для себе ті умови життя, які хочу.
Не ризикнула б переїхати.
Не почала б вести інстаграм.
Не ходила б на зустрічі з майстрами, щоб ділитись знаннями.
Не знайомилась би з новими людьми.
І та дівчинка, яка заходила в «Жабку» і боялась підняти очі,
бо їй здавалося, що всі дивляться і сміються —
це теж я.
Насправді я не думаю про це щодня.
Але зараз, коли пишу цей текст, ловлю себе на думці:
мені варто більше себе поважати.
Не за результати.
А за те, що я не зрадила собі тоді, коли мені казали, що це “складно і неможливо”.
