26/03/2023
Лукіан (II ст.) в трактаті «Як треба писати історію», порівнюючи закони науки (історії) і поезії, виділяв фантастику як особливий прийом творчості: «Йому (поетові) немає заборони, якщо він захоче запрягти в колісницю крилатих коней і якщо сяде на скакуна, щоб нестися по водах або по вершинах колосся. І коли у поетів Зевс на одному ланцюзі піднімає всю землю і море, ніхто не боїться, щоб він не обірвався і все, впавши, не загинуло»[27]. У працях з риторики, складених в I—V ст. н. е., розрізняються вигадка «щодо сутності», тобто те, чого не було і не могло бути, і вигадка «щодо дійсності», тобто те, чого не було, але що могло би статися[28].
Тему фантастичної подорожі розвивали Антоній Діоген (II ст.) з романом «Дива країни по той бік Туле», Псевдо-Каллісфен з твором «Історія Олександра Великого». У період пізньої античності створювалися збірники, де перераховувалися так звані «індійські дива», що здійснили неабиякий вплив на європейське середньовіччя. Незвичайним метаморфозам були присвячені роман «Золотий віслюк» Апулея, «Лукій, або Віслюк» Псевдо-Лукіана. Таким чином в античні часи мистецтву була знайома фантастика, але в основному в формі вторинної художньої умовності[
